Підсумки Одеського міжнародного кінофестивалю 2024

Кращим художнім фільмом обрано «Сірі бджоли» Дмитра Мойсеєва, що розповідає про життя двох пенсіонерів у «сірій зоні». Серед документальних тріумфував «Глядєлов» Ксенії Кравцової, присвячений видатному українському фотографу. У європейському конкурсі перемогу отримала польська стрічка «Майже нічого».

Звісно подивитись всі картини, а тим більше розповісти про них, просто неможливо. Тож ми зібрали лише ті фільми, що особливо закарбувались в серці.

«Субстанція»

Приз за найкращий сценарій на цьогорічному Каннському кінофестивалі. Яскрава та смілива, вражаюча та шокуюча, сексуальна та бридка — друга картина французької режисерки Корал Фаржа вийшла надзвичайно контрастною.

Елізабет Спаркл (Демі Мур) колись була успішною і популярною акторкою, проте час невблаганно йде, вона старіє, а продюсер відправляє її на «пенсію». Саме в цей момент екс-зірка дізнається про загадковий препарат «Субстанція», який може створити її молодшу та кращу версію — саме так і з'являється Сью (Маргарет Кволлі).

«Види милосердя»

Нехай з організаційними труднощами, але українські кіномани все ж таки змогли побачити ще одного тріумфатора цьогорічних Канн — нову роботу Йоргоса Лантімоса. Вона точно потішить поціновувачів ранньої творчості грецького режисера і, мабуть, здивує тих, хто закохався у «Бідолашні створіння».

Це триптих, в якому кожна з частин цілком могла бути самостійним фільмом. Геніальні актори розігрують три різні історії з різними героями, які об'єднуються темою емоційних потреб людини, її залежностей та жертовності заради їх задоволення.

«Кипарис»

Документальна картина виробництва Ukraїner розповідає надихаючу історію про вельми харизматичного дідуся-художника Валерія з Полтавської області. А точніше про його мрію, яку вдалось здійснити завдяки небайдужим людям.

Зворушлива та життєстверджуюча, щира та безпосередня — стрічка повертає нас в довоєнні часи, нагадуючи яке прекрасне життя ми мали. У часи, коли збори були потрібні не для виживання, а для реалізації простих людських мрій. Для того, щоб дати можливість такій сонячній людині відвідати його сонячну Грецію.

«Сентиментальна подорож до планети Параджанова»

Рівно сто років тому народився геніальний Сергій Параджанов — вірменський режисер, що став одним з основоположників українського поетичного кіно. Багатогранний талант, який досі шанують у всьому світі, але який відчайдушно намагалась знищити радянська влада.

З нагоди цього ювілею Тарас Томенко (режисер нещодавнього «Будинку «Слово») створив вражаюче сентиментальну та естетичну документальну стрічку. У ній історичні кадри гармонійно поєднуються з ляльковою анімацією, яка додатково підкреслює творчу натуру самого Параджанова.

«Поводир»

Олесь Санін — один з найцікавіших сучасних українських режисерів. Його фільми проводять нас стежками власної історії та культури: заснований на кримськотатарських легендах «Мамай», нещодавній епос «Довбуш» і звісно ж «Поводир», який розповідає про трагічну долю кобзарів за часів радянської влади.

Картина наочно демонструє жах і біль, які з покон віків приносили нам росіяни: Голодомор, розкулачення, розстріляний з'їзд кобзарів тощо. Однак разом з цим вона дарує промінець надії, адже можна вбити музиканта, але не його пісню.

«Дике поле»

Барвиста, яскрава та в хорошому сенсі дика екранізація книги «Ворошиловград» відомого українського письменника Сергія Жадана, яка багато в чому виявилась пророчою. Режисер-дебютант Ярослав Лодигін, змішуючи естетику вестернів з колоритом маленьких містечок сходу України, створює власний жанр — істерн.

Протагоніст, який вже давно покинув рідне село на Луганщині, вимушений знову повернутись додому. Причина проста — його брат зник, залишивши герою не лише стару бензоколонку, а ще й цілий купу спогадів і незавершених справ.