Рецензія на «Химеру»

Світова прем'єра картини відбулась на минулорічному Каннському кінофестивалі, а українська трохи згодом — в рамках Київського Тижня Критики. З 23-го травня стрічкою можуть насолодитись усі бажаючі. Ми рекомендуємо завітати у затишний київський «Кіно42» та переглянути стрічку мовою оригіналу з українськими субтитрами.

Режисерка

Аліче Рорвахер — талановита й самобутня італійська режисерка та сценаристка. В її авторському стилі гармонійно поєднуються традиції класичного італійського неореалізму з елементами магічного реалізму, за що його вже встигли охрестити «магічним неореалізмом».

Тендітне «Небесне тіло», обнадійливі «Чудеса», прекрасний «Щасливий Лазар» і тепер «Химера» — у свої 42 роки в доробку Аліче вже є чотири повнометражних стрічки, дві нагороди Каннського кінофестивалю та одна номінація на «Оскар».

Сюжет

На екрані розгортається історія про групу італійських чорних археологів, що живуть розкраданням етруських поховань в Тоскані 80-х років. Серед них виділяється Артур, і не тільки тим, що він англієць — у нього є дар певним чином відчувати світ мертвих. Це вельми зручно, коли мова йде про пошук загублених стародавніх гробниць.

Однак Артур займається цим зовсім не заради грошей. У нього є своя романтична і майже недосяжна мета, яка химерою майорить десь вдалині.

Актори та їх персонажі

Окремої уваги заслуговують персонажі та акторські роботи — Джош О'Коннор створив дуже тендітний та чуттєвий образ романтичного археолога, людини не від цього світу.

Альба Рорвахер, сестра режисерки, яка з'являлась майже у всіх попередніх фільмах, отримала невелику, але дуже колоритну роль, як і легендарна Ізабелла Росселліні.

Натомість героїня Керол Дуарте, дівчина, на ім'я Італія, своєю зовнішньою недолугістю та внутрішньою силою, влучає прямісінько у серденько.

Теми

З одного боку, це локальна історія трагічного кохання та пошуку персональної химери, в яку Аліче метафорично та неймовірно поетично вплітає міфи про нитку Аріадни та Орфея з Еврідікою.

З іншого — це глобальний погляд на сьогоднішню Італію та її відносини зі своєю культурною спадщиною. Режисерка засуджує сучасників, які лише використовують, іноді навіть руйнуючи, ту красу, яку створили їх попередники. Однак, разом з тим у фільмі жевріє надія на те, що країна може змінитись, може побудувати нове суспільство на колись величному фундаменті.

Естетичний символізм

Картина сповнена візуальних метафор та витонченого символізму. Від того, як краса древності сусідить із занепадом сьогодення, як камера перевертається, коли герой торкається царства мертвих, як він чує загиблі душі та, як тонка червона нитка веде його крізь весь фільм до неминучого фіналу — просто мурашки по шкірі.

Навіть імена мають символічне значення: Італія засуджує поточну ситуацію та намагається створити краще майбутнє, натомість Артур, майже як той легендарний король, витрачає все життя на пошуки свого особистого грааля, своєї химери.

Італійський колорит

Фільм яскраво демонструє італійський колорит. Тут, зробивши крок, обов'язково знайдеш історичну спадщину. Тут співають пісні, їдять пасту і насилають прокльони. Тут подруга вчить іноземця жестикуляції, адже для спілкування італійською самих лише слів недостатньо.

Як і в попередніх стрічках авторки, важливе місце в сюжеті займає загадкова цивілізація етрусків. Цього разу мова йде про їх гробниці, які були сховані від людських очей протягом багатьох століть.

Вердикт

Творчість Аліче Рорвахер, як вишукане італійське вино — з кожним новим фільмом стає лише кращим. Від стрічки до стрічки їй вдається зберегти ту поетично-медитативну атмосферу та наївно-щирий погляд на світ, які зачарували глядачів ще у дебютній стрічці.

Ба більше, кожного разу вона додає нові теми, нові образи, нові підтексти. Зараз «Химеру» можна сміливо назвати однією з кращих робіт Аліче, але сподіваємось, що в майбутньому вона знову зможе перевершити саму себе.

Також, нещодавно ми писали про 3 причини аби переглянути цей чудовий фільм.